Проблеми підготовки та мобілізації в українському війську: глибокий аналіз

Передумови: експертний досвід спікерки

Вікторія Дворецька — унікальна постать в українській армії, яка пройшла шлях від першої жінки-командира роти вогневої підтримки до радниці першого в Україні військового омбудсмена. У 2016 році вона отримала військово-облікову спеціальність «командир механізованих підрозділів», що стало прецедентом, після якого розпочалася гендерна реформа в Збройних Силах. Вікторія має практичний досвід викладання в навчальному центрі «Десна», а також керувала ветеранськими програмами «Повернись живим» і формувала ідеологію Міністерства ветеранів. Нині вона очолює напрямок Frontline Reforms і безпосередньо працює з підрозділами на полігонах, тому її аналіз базується на реальних польових дослідженнях і спілкуванні з інструкторами та новобранцями.

Криза навчальних центрів: системні проблеми підготовки

Хаос початку повномасштабного вторгнення

Перший рік повномасштабної війни характеризувався тотальним хаосом у системі підготовки. Усі навчальні центри змушені були покинути свої пункти постійної дислокації після трагічного прильоту по Десні у 2022 році. Це стало точкою неповернення — військовослужбовці виселилися з казарм і розмістилися в лісах та на полігонах. Вікторія наголошує, що організувати нормальні умови для проживання, харчування та навчання в польових умовах — це надзвичайно трудомісткий процес, який потребує часу, ресурсів і системного підходу. Крім того, багато інструкторів та викладацького складу брали безпосередню участь у бойових діях, а навчальні центри мають свої батальйонно-тактичні групи, які постійно задіюються на фронті. Це призвело до того, що кількість кваліфікованих інструкторів суттєво зменшилася, а потреба в підготовці новобранців, навпаки, зросла в рази.

Додатковою проблемою стала зміна контингенту мобілізованих. Якщо у 2022–2023 роках до армії приходили люди, які вже мали досвід АТО, то зараз на базову загальновійськову підготовку потрапляють громадяни, які геть не дотичні до війська. Вони не розуміють армійської ієрархії, не мають фізичної підготовки, а їхня мотивація часто є вкрай низькою. Це створює колосальне навантаження на систему, яка й без того працює на межі можливостей.

Фінансова незабезпеченість інструкторів

Ключовим гальмом якісної підготовки є катастрофічно низька заробітна плата інструкторів. При тому, що в останні роки були впроваджені надбавки (до 20–25 тисяч гривень щомісяця), базова зарплата військовослужбовців практично не змінилася з 2022 року і становить близько 20–24 тисяч гривень. Вікторія наводить приклад: коли командир пропонує досвідченому бійцю стати інструктором, той резонно відповідає: «У мене сім'я, діти. Я зараз поїду в умовне військове містечко, де зніматиму квартиру за 15 тисяч, а решту витрачатиму на прожиття. Ви мене не мотивуєте».

Важливо розуміти, що робота інструктора — це не просто проведення занять. До недавнього часу вони також ходили в наряди, займалися господарською діяльністю (наприклад, готували тактичне поле), і тільки потім викладали. Це колосальне навантаження, яке не компенсується гідною оплатою. Вікторія підкреслює, що середньостатистичний інструктор — це військовослужбовець після поранення, який уже придатний до служби лише в навчальних центрах. При цьому його не забезпечують нормальною медичною інфраструктурою, гідними умовами проживання та відпочинку. Тому ця посада на ринку праці є непривабливою, хоча армія потребує таких фахівців.

Проблема 30% непридатних

Одна з найгостріших проблем — величезний відсоток мобілізованих, які не повинні були потрапити до війська взагалі. За даними Офісу омбудсмена, близько 30% людей, доставлених до навчальних центрів, мають законні підстави для звільнення: стан здоров'я, статус батька-одинака, інші обставини. Вікторія називає це «прокатаними бусом ТЦК» — людина приїжджає, отримує форму, бронежилет, каску, харчування, грошове забезпечення, можливо, навіть медичну допомогу, але все одно звільняється. При цьому держава витрачає на неї ресурси, а система підготовки перенавантажується.

На практиці це виглядає так: в навчальний батальйон можуть привезти людину без паспорта, яку забрали на вокзалі; або людину, яка має трьох дітей — і з нею треба працювати, оформлювати документи, возити по лікарях і ВЛК. Вікторія наголошує, що цією роботою займаються офіцери, які не отримують жодних надбавок і мають зарплату близько 25 тисяч гривень. Замість того, щоб лікувати хворих чи навчати мотивованих, вони витрачають час на оформлення звільнень тих, хто не мав служити спочатку. Це створює системний дисбаланс і демотивує персонал.

Мобілізаційна криза: роль ТЦК і ворожі наративи

Переоцінена роль ТЦК

Вікторія пропонує кардинально переосмислити функції територіальних центрів комплектування. Вона наголошує, що їхнє завдання — облік громадян, планування призову та доставка мобілізованих до навчальних центрів. Але в суспільній свідомості ТЦК перетворилися на орган, що «ловить людей на вулиці», хоча це не є їхньою статутною функцією. Причина такого викривлення — політичне рішення: ніхто не хоче брати на себе негатив, пов'язаний із мобілізацією, тому весь тягар відповідальності переклали на людей у формі.

Паралельно працюють російські когнітивні операції. Термін «бусифікація» — це суто російський наратив, який активно поширюється через соціальні мережі. Вікторія визнає, що в когнітивному вимірі Україна програє: будь-яка дружина, яка місяцями дивилася відповідні тіктоки, дзвонить чоловікові в перший день мобілізації та погрожує розлученням. Потім вона приїжджає під навчальний центр, відчиняє двері машини — і він застрибує, бо потрапив під потужний психологічний тиск. Це і є результат ворожої інформаційної кампанії, якій не було створено жодного системного запобіжника.

СЗЧ: чому люди тікають

Статистика показує, що значна частина самовільного залишення частини припадає на навчальні центри — близько третини всіх випадків СЗЧ. Вікторія виділяє дві основні категорії втікачів. Перші — це люди, які з першої секунди знають, що підуть, і на них не впливають жодні аргументи. Вони транслюють усі тікток-наративи: «Ви мене вб'єте, ви мене не підготували, ви зараз мене закинете». Другі — це ті, хто свідомо йшов до певної бригади (до сина, до сусіда), мав «відношення», але його не реалізували. Людину привезли в навчальний центр, а потім зачитали наказ про призначення в зовсім інший підрозділ, часто в штурмові війська. Вікторія наголошує: хоча вона не виправдовує СЗЧ, але розуміє розчарування людини, яка чесно прийшла служити, а на старті їй показали, що її рішення не поважають.

Важливий позитивний момент: за останній рік у Сухопутних військах показник СЗЧ у навчальних центрах зменшився на 14%. Вікторія пов'язує це із запровадженням адаптаційного курсу, який пілотувався в квітні минулого року і тепер поширений на всі підрозділи, що проводять БЗВП.

Адаптаційний курс: як просте спілкування рятує життя

Ідея адаптаційного курсу належить Ользі (військовому омбудсмену). Суть проста: перед початком базової загальновійськової підготовки з новобранцями мають попрацювати цивільні психологи, юристи, історики. Їм пояснюють, що з ними буде далі: яке грошове забезпечення, як оформити безкоштовний садок для дитини, як передати документи дружині. Вікторія називає це «моментом внутрішньої смерті» — дорослий чоловік, який мав власне життя, роботу, соціальний статус, раптом опиняється в казармі, де ним хтось командує. Важливо дати йому зрозуміти, що його гідність залишається з ним.

Наприклад, історики з «Хорунжої служби Азову» читають лекції про багаторічну боротьбу України, пояснюючи, чому людина тут. Психологи допомагають заспокоїтися. Новобранцям навіть дають книжечку, де пояснюють, що робити з комуналкою, ФОПом, домашніми тваринами. Вікторія підкреслює: «Ми всі шукаємо, що придумати, як наказати, як проконтролювати, а ви пробували просто говорити з людиною?» Цей підхід уже довів свою ефективність — рівень СЗЧ знизився на 14%, і це лише початок.

Штурмові війська: репутація vs реальність

Штурмові підрозділи, такі як 425-й і 225-й полки, мають неоднозначну репутацію в суспільстві — їх часто пов'язують із примусовою мобілізацією та високими втратами. Проте Вікторія зазначає, що ці полки йдуть на контакт з Офісом омбудсмена: коли надходить скарга від людини, яка має право на звільнення (наприклад, через стан здоров'я), вони реагують за лічені хвилини. Зафіксовано випадок, коли наказ про звільнення був підготовлений за 40 хвилин після звернення.

Вікторія наголошує, що штурмові війська мають велику чисельність (окремі полки фактично дорівнюють дивізіям), у них краща укомплектованість порівняно з багатьма іншими підрозділами, але вони потребують системних змін. Проблема в тому, що ці полки новосформовані (після 2022 року) і не мають інституційної сталості. Вони погано комунікують з іншими родами військ, а їхні командири часто мають лише бойовий досвід, але не військову освіту. Вікторія наводить приклад: «Якщо ти класно воював в окопі, це не означає, що ти можеш бути класним командиром і менеджером рівня дивізії». Вона закликає штурмові підрозділи більше уваги приділяти освіті, зокрема курсам для офіцерів, аби всі на фронті говорили однією мовою планування операцій.

Пряма мобілізація: чи вирішить вона проблеми?

Вікторія скептично оцінює ідею скасувати ТЦК і навчальні центри, переклавши всю підготовку на бригади. Вона наголошує, що чистий рекрутинг дає мізерний відсоток добровольців — у середньому 7–10 людей на бригаду (це навіть не взвод). Навіть у відомих підрозділах на кшталт Третьої штурмової рекрутинг забезпечує не такий великий приплив, як здається зовні, особливо з огляду на мільйонні витрати на білборди й рекламу.

Пряма мобілізація (коли людину доставляють одразу в бригаду, а не в навчальний центр) створює іншу проблему: бригада мусить займатися тими ж непридатними, возити їх по лікарях, оформлювати звільнення. Тобто проблема «30%» нікуди не зникає, вона просто переміщується з навчального центру в бригаду, яка до того ж не має спеціалізованої інфраструктури. Вікторія вважає, що найкраща модель — це закріплення навчальних центрів за корпусами, як це планується робити зараз: тоді бригади знатимуть, що їм надходить на БЗВП по 30 людей, і зможуть відправити своїх інструкторів для спільної роботи.

Бойові статути: радянська спадщина, яка гальмує цифровізацію

Окрема тема, якій Вікторія присвячує значну увагу в своїй діяльності, — це застарілі статути. Українська армія на 12-му році війни живе за радянськими статутами, просто перекладеними українською мовою. Вони описують на рівні закону все: як ходити, як носити форму, як ставати в наряд, що має лежати в сумці офіцера. Вікторія розповідає особисту історію: коли її після бойового досвіду перевели в Десну, її зустрів наряд, який зробив зауваження про те, що шеврон не там, рукавиці не так вдягнені, а вона порушила «свята святих» — пішла по плацу (яким ходити заборонено). Наступного дня мав відбутися стройовий огляд офіцерів з перевіркою сумок, де мають бути зубна щітка, ниточка, голочка — все підписане.

На перший погляд, це дрібниці. Але Вікторія пояснює, чому це критично: кожна цифрова ініціатива Міністерства оборони (електронні рапорти, цифровізація обліку) впирається в закон, який регулюється цими статутами. Щоб змінити будь-що, потрібно пройти «кола пекла» — внести зміни до закону. Якщо ми не напишемо нові статути, які відповідають сучасній армії (де поважають гідність військовослужбовця, де не вимагають ходити строєм на плацу після бойових дій), то будь-яка реформа цифровізації буде гальмуватися. Вікторія мріє, щоб бойові командири, які загартовані війною, коли повернуться на пункти постійної дислокації, не переживали того шоку, що пережила вона в Десні.

Висновки та перспективи

Вікторія Дворецька завершує розмову оптимістичним акцентом: незважаючи на всі проблеми, зміни відбуваються. Зменшення СЗЧ на 14% — це реальний результат системної роботи. Штурмові війська стають більш відкритими. Адаптаційний курс поширюється на всі навчальні центри. Головне — не втратити імпульс і продовжувати змінювати філософію армії, починаючи зі статутів і закінчуючи щоденною практикою спілкування з людьми. Як каже Вікторія: «Людині часто достатньо просто виговоритися, бути почутою і зрозуміти, що хтось поруч, аби донести інформацію». Це і є ключ до підвищення якості українського війська.