Детальний підсумок розмови про мобілізацію в Україні: «Точки напруги. Турбулентність суспільства»

Контекст та загальна проблема

Розмова відбувається в Українському кризовому медіацентрі, ведуча Тетяна Трощинська та гість Костянтин Ульянов — сержант Збройних сил України, інспектор з психологічної стрес-підготовки та автор книг. Основна тема — як змінюється ставлення українського суспільства до мобілізації, зокрема на тлі трагічних подій: вбивства військового ТЦК у Львові та ножового поранення у Харкові. Ульянов підкреслює, що ситуація з напругою навколо мобілізації не є унікальною українською проблемою: будь-яка держава, яка стикається з необхідністю мобілізувати велику кількість громадян для великої війни, переживає подібні труднощі. Він наводить приклад Першої світової війни, а також системи призову у США, де ухилення від військового обліку карається великими штрафами та звуженням прав. Особливість українського контексту полягає в тому, що природне невдоволення мобілізацією активно підігрівається ворогом — російськими інформаційно-психологічними операціями, які автор називає навіть страшнішими за ракетні обстріли.

Аналіз діяльності ТЦК та маніпуляції навколо них

Ульянов наголошує на необхідності точного визначення: коли йдеться про правопорушення, слід називати конкретний територіальний центр комплектування, а не узагальнювати "ТЦК". В Україні існує 340–350 таких центрів, тому узагальнення є маніпуляцією. Він визнає, що військовослужбовці іноді скоюють злочини, але одразу додає, що їх за це карають — наводить приклад справи Сергія Воловика, якого засудив Салтівський суд у жовтні 2025 року. На його думку, військові ТЦК навіть частіше отримують покарання, ніж ті, хто на них нападає. Він також розвінчує міф про те, що групи оповіщення складаються з цивільних працівників, які нібито працюють поза законом: насправді, люди у формі мають військові квитки, посади та звання, і входять до складу конкретних військових частин. Причиною поширення таких міфів Ульянов вважає страх людей перед мобілізацією та відсутність чіткої офіційної позиції держави.

Проблема вакууму державної позиції

Ведуча Тетяна Трощинська зазначає, що дискусія в суспільстві звелася до протистояння «ми проти них, вони проти нас», без участі держави чи політичної влади. Вона не бачить, щоб хтось офіційно заявив, що порушувати права військовозобов’язаних — погано, але й ухилятися — теж не є нормальною поведінкою під час війни. Ульянов погоджується, що держава самоусунулася від вирішення проблеми та навіть від чіткого заявлення своєї позиції. Він аналізує, чому політики уникають цього: якщо посадова особа займе конкретну позицію, вона одразу протиставить себе тим, кому вона не сподобається, і втратить електоральні бали. В результаті утворюється вакуум, в якому починають працювати не логічні механізми, а стихійні наративи, що зрештою призводить до трагедій.

Роль страху в зростанні напруги

Ульянов аналізує динаміку страху, починаючи з 2014 року. Він згадує, що вже у 2015–2016 роках люди ховали своїх синів від мобілізації, а у 2022 році, ще до повномасштабного вторгнення, відчувався страх, який призводив до агресивних коментарів на адресу тих, хто писав про необхідність мобілізації. Цікавий приклад: у липні 2022 року, коли Ульянов написав пост про сумнівну ідею мобілізувати ув’язнених, йому в коментарях побажали смерті. Він пояснює механізм, коли страх перед війною концентрується на конкретному ТЦКшнику, який стоїть поруч, а не на абстрактному ворогові — Росії. Це типова реакція зміщеної агресії: людина не може вилити гнів на справжнього винуватця, тому знаходить безпечнішу мішень.

Чому зник соціальний сорм?

Ведуча запитує, чому раніше було соромно не підтримувати армію, а тепер військовим відкрито пишуть «помріть». Ульянов проводить аналогію з учнем, якого вчитель змушує робити домашнє завдання: учень ненавидить вчителя, хоча той лише виконує свою роботу. Так само люди, які бояться мобілізації, агресивно реагують на тих, хто нагадує про обов’язок. Він також вказує на психологічний механізм: коли людині страшно, вона шукає підтвердження своєму страху та хоче відчути зверхність. Тому військових часто називають «обманутими дурачками, які пішли воювати за олігархів» — це дозволяє ухилянту відчути себе розумнішим і мудрішим.

Симптоматологія: ТЦК як симптом хвороби суспільства

Ульянов наголошує, що проблема з ТЦК — це не причина, а симптом застарілої хвороби: відсутності суспільної доктрини. Він згадує, що до 2022 року йому було некомфортно їздити в громадському транспорті у військовій формі, бо були випадки бійок та викидань з маршруток. У суспільстві не існувало єдиного розуміння, хто такий ветеран: для одних — захисник, для інших — «дурачок, який жити заважає». Він проводить паралель з іншими суспільними питаннями, наприклад, правами жінок: те, що зараз вважається нормою, може змінитися під впливом радикальних ідей. Як приклад, він наводить секту «живих людей», які відмовляються від податків та мобілізації, вважаючи, що можна «вийти з суспільного договору».

Вплив російського ІПСО

Ульянов абсолютно впевнений, що Росія свідомо та цілеспрямовано дискредитує мобілізацію. Він згадує книгу про війну у 140 знаках, яка аналізувала, як Росія системно працює через соціальні мережі, починаючи з 2014 року. Він наводить приклад американського генерала Макмастера, який описав методи впливу на громадську думку в США. Особистий досвід: під час розмови з американським спецпризначенцем той розповів, що навіть на рівні муніципального бюджету виникають штучні суперечки між групами, які підігріваються для розділення суспільства. Сьогодні розділення — за квіточки чи ліхтарі, завтра — за сексуальну орієнтацію чи національність. Чим більше точок роз’єднання, тим менше шансів на консолідацію проти зовнішнього ворога. Він також зазначає, що наратив «ця країна мені нічого не дала» — не український, а глобальний: навіть у благополучних країнах, як Британія чи Німеччина, студенти Оксфорду відповідали, що не будуть захищати країну, бо вона їм нічого не дала.

Про немотивованих людей в армії

Ведуча порушує питання, чи потрібні армії немотивовані люди, які потрапляють туди примусово. Ульянов визнає, що як сержант він теж часто злиться на таких. Але він пропонує інший погляд: майже будь-яка людина мотивована вижити, і опинившись в армії, вона налагоджує зв’язки, стає цінним кадром — як на цивільній роботі. Він наводить приклад свого близького друга, художника та інтелектуала, якого мобілізували через ТЦК. Хоча він не буде штурмовиком, він може стати чудовим артилеристом, розвідником у штабі чи логістом. Головне — коли мотивовані добровольці закінчуються, хтось має тримати лінію, варити їжу, їздити на бензовозах. У всіх державах під час великої війни діє система призову, і Україна не виняток.

Що може допомогти: просвітництво, зустрічі, приклад молоді

На останнє питання ведучої про те, у що вірить Ульянов — у просвітництво, переконання, розмови, — він відповідає, що перемогу забезпечує комплекс засобів. Він наводить приклад 3-го армійського корпусу, який проводить дні відкритих дверей, де люди можуть прийти, подивитися в очі військовим, почути їхні історії. Також згадує організації, як «Хартія Хаб» та «Гальт», які створюють інформаційний простір і проводять зустрічі з молоддю. Позитивним прикладом він називає Майдан з картонками на захист ДБР, де брало участь дуже багато молодих людей, майже дітей, які могли пояснити, що таке ДБР і чому воно важливе. Це свідчить про зміну українського суспільства за 25 років: у 2004 році молоді на Майдані було набагато менше, вона була більш байдужою та аполітичною. Тепер навіть підлітки можуть обґрунтувати свою позицію щодо антикорупційних органів — і це, на думку Ульянова, дуже позитивний приклад, який дає надію на формування суспільної доктрини.